Ну і добре, подумала я. Добре, що Лапша не кашляє. Що загинув Кашель, Сергій Жарких, мені навіть на думку не спало.

Але потім я повідомлення перечитала…

Ка-ка-кашель.

Ті-ті-тільда.

Дядько, який вираховував відстань від Бутівки до свого дому в окупованому Донецьку. У його дворі сєпари поставили свою арту. І коли я думала про військових, яким нікуди їхати навіть у відпустку – я завжди думала про нього. Гойч був великою мірою про нього.

У одній з відпусток Ка-ка-кашель взяв у кредит ноутбук. Дав мій номер, як свого командира, щоб я підтвердила, що він працює.

Дзвонить мені дівчина з банку. Розповідає, що відбувається, уточнює, хто я, чи знаю я Кашля і чи він, часом, не безробітний.

Я все пояснюю.

–Значіт, он работаєт в вааружонних сілах Украіни? – вчергове перепитує дівчина, яка вже почула багато про різні там розрахунки, батареї, батальйони та цілі бригади, але, природньо, так нічого і не зрозуміла.

–Так, так, він працює у Збройних силах. В армії, – кажу.

— Атлічна. Так а ви? Ви там сатруднік ілі дірєктар? – не заспокоюється дівчина.

Я видихаю. Розумію, що ноут Кашлю все ж таки потрібен, але верховний головнокомандуючий мені свій номер не залишав.

— Директор, – кажу. – Я директор.

Боже, як ми реготали.

Як ми реготали з усього на світі.

Кашель слухав чудову музику. І читав, читав, читав. Читав РембО сидячи посеред поля у мокрій трубі, вкопаній в землю.

Він воював з 2014. Але так і не потрапив додому, у Донецьк.

Купив квартиру у Харкові….

Він мав би працювати лісничим, він мав поганий зір, він, як і більшість тих, хто роками захищає Україну, спочатку зовсім нічого не вмів і зовсім не планував вісім років сидіти у багнюці. Але…

“І всі, хто хотів повернутись, обов’язково повернеться”.